Архіви за сімома замками

Печать
Архіви за сімома замками
Фото: Макс Левин
Новости по теме

Парламент проголосував у першому читання зміни до Закону “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Простіше кажучи, нам знову пояснили, як саме ми маємо користуватися архівними документами. Основна частина норм щасливо перекочувала з чинного Закону. Серед них і таке – архів може обмежити доступ до документів на 75 років від дати їхнього створення, якщо вони містять “конфіденційну інформацію”.

Є і новації. Тепер можна буде знищувати документи, які «втратили культурну цінність», «дублетні» та «невиправно пошкоджені документи, що не підлягають відновленню». Відтепер будь-який архівний працівник, наділений достатньо високими повноваженнями, може віддати розпорядження про закриття або і пряме знищення документів, записавши у звітному папірчику якусь з зазначених вище зачіпок. А перед зацікавленою громадськістю затріснуть двері, покивавши пальцем на особливий графік зберігання документів. Наслідки ж для історичної пам'яті – зрозумілі, і не потребують окремого пояснення.

Основною функцією архіву є збереження документів. Як можуть «невиправно пошкодитися» документи, які належить зберігати при спеціальному режимі? Прогнозую, що на практиці це може виглядати наступним чином: спочатку довідаємося про знищення «невиправно пошкоджених документів», а потім будемо слухати, що науковців до огляду документів не допускаємо, “бо в нас спецрежим, спрямований на збереження документів”… А за умисне нищення українське законодавство передбачає покарання. І десятирічну заборону займати будь-які посади у архівах. Цікаво, чи побачимо у другому читанні у розділі про санкції перелік способів їх уникнути?

Повернімося ж до питання доступу до архівів, котре у законодавця цього разу не викликало жодного зацікавлення. Втім, як і раніше. Теоретично, 75 років від часу створення – це термін обмеження доступу до документів, які стосуються конкретної особи. Наприклад, листів або особистих документів.

Це свого роду спроба архівістів пошанувати приватність людей, які колись жили, але при тому не порушити норму про заборону засекречувати документи. Практично – це доволі зручний спосіб не пустити до документів. Мало в котрому папірці не знайдеться згадок про цілком конкретних осіб.

Як можуть виглядати "невиправно пошкоджені документи"
Фото: Центр досліджень визвольного руху
Як можуть виглядати "невиправно пошкоджені документи"

Не допускають способом доволі єзуїтським – шукайте “спадкоємців”. Це історик має займатися слідчими діями, вивчати персональні дані нині живучих людей, встановлювати родинні зв'язки? А якщо родичів немає? Хтось втрапив у жорна сталінської “побудови світлого майбутнього” молодим і не народив дітей. А брати-сестри теж загинули, а може – емігрували, змінили прізвища, поховані під “буквенно-цифровими кодами” на дерев'яних дощечках, що послідовно гниють на просторах Сибіру.

Відповідь — стандартна, потрібно згоду родича. А коли він навіть є – питання чи цей родич “саме той” віддано теж на відкуп конкретному чиновнику конкретного архіву. Відтак долі сотень тисяч людей, від керівників визвольного руху до тих, хто просто опинився не тоді і не там, будучи висланим, закатованим, “обмеженим в правах” залишаються невідомими, більш того – навмисно приховуваними.

До того ж – обмежувати доступ до конфіденційної інформації, згідно, наприклад, закону “Про доступ до публічної інформації”, можуть саме власники цієї самої інформації. А яка державна установа мала б обмежувати доступ до “конфіденційної інформації” про суть вироку досі чомусь нереабілітованого отамана Холодного Яру чи партизана УПА? Хто б мав виписувати дозвіл на доступ до документів? Може, слідчі НКВД 30-х років?

Якщо не іронізувати, то відомості можуть бути поширені і без згоди зацікавлених осіб. Але чітка для нас, дослідників, і для суспільства норма про неможливість обмеження доступу до інформації, якщо вона становить суспільний інтерес залишається дуже і дуже розмитою для тих, хто хоче приховати архівні документи.

Зверну вашу уваги – саме документи, а не інформацію. Бо коли світова практика передбачає обмеження в доступі до інформації (затерли якесь місце, наприклад, видаючи в роботу журналісту чи досліднику), то в Україні – доступ до документа! Байдуже, що конфіденційного там може бути 1 рядок в 6 абзаці сторінки №3 стосторінкової справи.

Із закритості архівів користаються не люди, навіть не нащадки, і навіть не ті, хто чинив злочини і нині боїться ймовірного викриття. Цим користується ПРОПАГАНДА. І у ХХІ столітті ми самі, в нашій країні створюємо (руками народних обранців) чи толеруємо (вважаючи що це не так важливо, як справи насущні) мікроклімат, в якому зріють і розвиваються бактерії страшної хвороби суспільства – пропаганди і “єдиномислія”.

Як виглядають пошкоджені документи після реставрації
Фото: Центр досліджень визвольного руху
Як виглядають пошкоджені документи після реставрації

Те, що наслідками стають виснажливі політичні (!), але аж ніяк не академічні дискусії, це лише перший етап. Скоро припиняться дискусії будь-які. А ось цього ніяк не можна допускати. Бо чиновники залюбки використають цю практику не лише щодо питань історії, але й нинішніх.

Що ми маємо у підсумку?

А маємо грубо порушене право жертв – знати, і право суспільства – знати. Маємо – толерування державною машиною бажання зацікавлених приховати інформацію. Саме звідси всі ці “справи істориків” із конфіскацією ноутбуків, текстів дисертацій, відео-спогадів та багатогодинними допитами.

І це бажання настільки сильне, можна сказати – метафізичне, що вони чомусь ніяк не можуть зрозуміти – для нас є честю писати про героїв, а не злочинців, що місією своєю ми бачимо відкрити правду про жертв, про злочини, котрі можуть повторитися, якщо ми промовчимо про них у минулому. Мовчання – це те ж толерування, бо якщо можна було тоді, то чому б не ще раз? А питання катів – це справа держави і суспільства, справа юристів, а не історичної науки.

Можна звісно і в цьому всьому знайти позитив :). Архіви – голос мертвих. Голос тих, хто вже не може захистити себе дією. Навіть для самозахисту словом вони потребують когось, хто б підняв документи і видобув з них те, що в них ховається. Тому влада, яка воює з документами – апріорі програла. І розписалася у власному безсиллі.

Колись, у ХVI столітті, Дієго де Ланда, монах-францисканець у запалі боротьби з язичництвом, спалив усенький архів цивілізації майя. Після його «бурхливої діяльності» залишилося всього чотири документи. Загинули всі архіви, майже вся література майя – не вціліло майже ніяких свідчень про історію, культуру, науку майя. Крім отих чотирьох документів, вціліли ще написи на стінах споруд і барельєфи з загадковими знаками. На основі цих осколків і сформувалася наука майяністика. Фахівці-майяністи розшифрували письмо майя і продовжують пізнавати цю загадкову цивілізацію.

А тут маємо справу з подіями, які відбувалися найдалі сто років тому. Тож повторю слова польського поета, адресовані свого часу комуністичній владі – «Навіть, якщо знищите усі свідчення, то навіть німі стоси дерев, навіть кості в могилах розкажуть прийдешнім, у ЯКИХ часах ми жили….»

Тэги: Верховная Рада, история, культура, архивы, законы
Печать
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?