Привид Махна

Печать

«Після кожної війни хтось мусить прибрати…» В. Шимборська

На Майдані створилася армія. Люди, які були там у січні-лютому 2014 року, бачили кров, бачили смерть, вони йшли під кулі. Вони знають ціну життю. І ціну смерті. Вони втрачали побратимів. І їх не налякаєш втратою роботи чи виключенням з університету. Вони вже звикли тримати зброю. Навчилися її застосовувати – хто не вмів. Для них час розірваний на «до» і «після». Розірваний кров’ю молодих юнаків.

Фото: Александр Ратушняк

Серед спадщини Майдану ми отримали не тільки втечу Януковича і можливість розпочати справжні перетворення, а й велику масу людей зі зброєю, об’єднаних у Самооборону, «Правий Сектор». І те, й інше, по суті, являло собою більш чи менш організовані групи озброєних чоловіків середнього віку, які потенційно могли перетворитися у озброєні загони. Врешті із загостренням ситуації на Сході країни так і відбулося, тож створилися батальйони “Азов”, “Донбас”, “Айдар”...

«Людина зі зброєю» як психологічний тип має кілька визначальних рис. Перша з них — відчуття повного права організовувати все за власним бажанням. Друга ознака – категоричне несприйняття дисципліни, накинутої зверху з міркувань абстрактного «порядку». Вони підкоряються тільки тому, кого поважають, і переважно чітко усвідомлюють, за що саме.

Часто вояки-добровольці, що звикли сприймати світ за схемою «добрий – поганий», «свій – чужий», не здатні до прагматичного політичного розрахунку, тим паче — компромісів чи пошуку стратегії. Політична наївність, як і вразливість — це про них, на жаль.

На війні такі люди є справді «золотими» солдатами: ініціативні, зі швидкою реакцією, добре розвинутим «почуттям ліктя» і етикою взаємодопомоги. У повсякденні ж їм тісно і, як наслідок, вони починають шукати собі заняття. «Людина зі зброєю» цілком може спрямувати цю зброю на залагодження старих особистих конфліктів або перерозподіл цінностей згідно власного розуміння. Так межа між воїном і бандитом швидко може стати незримою…

Більшість з них мають доволі чіткі уявлення про справедливість, а тому не виключено, що розпочнуть відновлювати її на місцях. Об’єктами зусиль «робінгудів» цілком можуть стати чиновники, на яких нарікає – і не безпідставно – чимала кількість українців. Ця «королівська рать» аж ніяк не відучилася затягувати вирішення справ, натякати на хабарі і просто демонструвати “місце” звичайним людям. Звичний “синдром вахтера” пострадянського чиновництва на фоні ще дуже болючих згадок про Небесну сотню чи загиблих на Сході здатний перетворити тривіальну побутову ситуацію у спусковий гачок чергової «махновщини».

«Махновщина» починалася саме так: є власна зброя, є власне розуміння справедливості. Немає бачення, що відбувається і куди все рухається.

Тому знайти застосування енергії пасіонаріїв є не менш важливим за люстрацію, децентралізацію та бюджетну прозорість. Адже полишені на самих себе, пасіонарні маси цілком здатні надовго дестабілізувати ситуацію в країні. Якщо ми не хочемо одного дня зіткнутися із тим, що Україна перетворилася в поєднання Дикого Заходу і ареалу дій батька Махна, мусимо шукати вихід вже і зараз.

Століттями європейські держави спроваджували своїх пасіонаріїв у війни. Хрестові походи, Конкіста, революції, завоювання Америки – усе це було зроблено руками тих, чия енергія не давала їм стати обивателями. Нам у цьому відношенні, на жаль, “простіше” – війна постукала у наші двері сама. Як уже згадувалося, бунтівні пасіонарії – чудові солдати.

Але солдати специфічні — вони тяжко зносять бюрократію та дисципліну. Це показали спроби мобілізувати самооборонівців та членів “Правого Сектора” до армії та Національної гвардії – далеко не всі з тих, хто відстоював Майдан, захотіли ставати частинками відлагодженої військової машини. До військової політики чинного уряду знайдеться чимало зауважень – але спробу «поставити в рамки» потенційних сучасних махновців він зробив. На жаль, малоуспішну.

Свого часу перед тією ж проблемою стояла Армія УНР, якій гостро бракувало поповнень. Брак людського резерву вилився у події зими 1918 – 1919 року. Після перемоги протигетьманського повстання і встановлення влади Директорії, більшовицька Росія розгортає потужний наступ на Україну. За півтора місяці під контролем окупантів опиняються Харків, Полтава, Ніжин, Чернігів, Суми, безліч містечок і сіл. Вони стають жертвою «Червоного терору».

А відбивати окупантів не було кому. Ще два роки тому, весною 1917 року, все виглядало зовсім інакше: зразу ж після фактичного розвалу Російської імперії масово почали з’являтися українські військові формування – Сірожупанники, Синьожупанники, полк ім. Костя Гордієнка. Але — при спробах скласти присягу і розпочати службу в армії УНР — вони в кращому разі натрапляли на відсутність чіткої координованої системи організації армії, в гіршому їм дякували і прощалися: Україна ні з ким воювати не збиралася, то й армія їй не була потрібна. А багато які з цих частин, як, наприклад, полк ім. Гордієнка, проривався через блокаду російських з’єднань.

Епізод другий. Квітень 1918 року. Українська армія блискавичним ривком здобуває Крим. Після того, як флот піднімає українські стяги, з Києва надходить наказ – залишити Крим. Підстава: за Берестейським миром, Крим належав Німеччині. Для спостерігача ззовні залишилося абсолютно незрозумілим, як після такого успіху можна все полишити.

Епізод третій. Грудень 1918 року. На Україну вже вкотре наступають більшовицькі війська. Командування військ отримує наказ Головного Отамана: «Здержувати ворога, не стріляючи до нього». Поповнення надходили з запізненням і часто виявлялося, що командирів у таких поповненнях призначали, як сказали б ми зараз, «за партійною квотою».

Зараз спостерігаємо подібну непослідовність і нескоординованість рішень. Антитерористична операція на початках то розпочиналася, то наче ні. Часами видавалося, що як тільки-но АТО починала приносити результати – тут же її й припиняли.

Результат — як і Центральна рада — Верховна Рада та Уряд теж не можуть похвалитися належною б у такій ситуації довірою населення. Зовнішня нерішучість колишньої опозиції стала предметом кпинів ще у грудні минулого року. А її поведінка вже в ролі влади під час війни теж не є зразком рішучості. Так людям дуже легко прийти до висновку, що насправді влада неспроможна (у гіршому разі — зрадницька) і треба давати собі раду самому. А на вулицях – люди зі зброєю, які запросто знайдуть реалізацію в воєнних умовах.

Під час нашої війни за незалежність на початку ХХ століття такі переконання призвели до повного розвалу армії, появи маси загонів і загончиків. Махно став символом «отаманії», але він був далеко не єдиний. Мало не в кожному селі існувала власна армія. Життя «поза армією» трималося на взаємних домовленостях та «праві маузера». Світогляд основної маси тих, хто тримав у руках цей самий маузер, обмежувався кількома сусідніми селами і найближчим великим містом, стратегія — найближчими днями.

А в той же час регулярна Дієва армія Української Народної Республіки потерпала від гострої нестачі мобілізованих. Таким був наслідок загальної упевненості, що при такій владі краще давати собі раду самим. Потребою №1 був захист власного життя і майна перед розрухою, забезпечення мінімальних гарантій існування. Більшість селян за сумісництвом були демобілізованими вояками, і знали тільки один спосіб гарантування собі і своїм рідним безпеки – гвинтівка.

Тут зауважу ще одну деталь – одним з джерел, звідки бралися отамани, була та ж таки Дієва армія. Не один молодший офіцер, не витримавши непослідовної і незрозумілої політики влади, «проголосував ногами» і боровся з ворогом по-своєму. Один з відомих прикладів – Данило Терпило - отаман Зелений. Тож, паралельно з цивільними «людьми зі зброєю», уряд внаслідок власної непослідовності ризикує отримати ще й повернуті проти себе багнети української ж армії.

Втім надію дає те, що, на відміну від подій 1917 – 1920 років, українці чудово засвоїли істину «хто не хоче годувати свою армію, буде змушений годувати чужу». Ми збираємо мільйони індивідуальних пожертв на потреби війська, закуповуємо та пересилаємо потрібне спорядження, організовуємо харчування солдатів там, де вони зайняли позиції, лікування поранених…

Але цей потік неминуче всохне, якщо не буде розуміння – навіщо? Навіщо всі кошти, навіщо зусилля, навіщо транспорти з їжею і спорядженням, коли невідомо, яким чином цим усім розпоряджаються.

Люди повинні знати, що і чому відбувається. Тільки тоді не припиниться допомога військам. Тільки тоді буде реальним зробити частиною армії усіх «людей зі зброєю». Якщо цього не буде – озброєні хлопці перетворяться в сучасне втілення Махна, а їжу та спорядження носитимуть уже їм. І не факт, що вони всі будуть відстоювати єдину Україну: історичний досвід показує, що справжньою ідеологією «людей зі зброєю» є регіональний патріотизм як наслідок потреби захищати насамперед себе.

Аби не отримати розгул криміналітету, зупинити інспіровані ззовні заворушення (а як же без них!), слід знайти відповідне заняття тим, хто здатний стати «пішаками» в усіх вищеперелічених варіантах. Бо не виключено, що український силовий блок отримає додатковий “фронт”. Міліція не сторука і не всевидюча, а спокій ще далеко: маятник розгойдався, лев прокинувся.

Втім мобілізувати «людей зі зброєю» – лиш півсправи. Важливіше і складніше завдання — створити з них справжню армію. А це неможливо без довіри – доброволець іде тільки за тим, кому вірить.

Довіру можна будувати через налагоджену систему інформування суспільства. Пояснючи громадськості свої дії, уряд не лише звітує, він тим самим говорить: влада опирається на своїх громадян, чиновники і штаби розуміють — лише пліч-о-пліч із людьми країна зможе пройти цей шлях із мінімальними втратами. Інакше те, що ми бачимо у соцмережах вихлюпнеться у суспільне життя: стрімке поширення чуток, щохвилинні вимоги відставок, зростання авторитету раніше невідомих нікому “експертів”, активність тих, котрі закликають взяти не тільки справи, а й зброю у власні руки. Звідти до спалахів насилля далеко поза зоною АТО рукою подати. Тому, аби у громадян не виникало спокуси прояснювати неясності методом «таблетки 9го калібру», стратегія та зміст дій уряду має бути доведений максимально широко до кожного громадянина.

Лиш після того, як буде налагоджено зворотній зв'язок між владою і суспільством та забезпечено прозорість прийняття рішень, можна буде говорити про активне задіювання «людей зі зброєю» у якості добровольців у армії.

А тих, хто все ж здійматиме бучу із використанням зброї, можна буде цілком справедливо і заслужено переводити у юрисдикцію кримінального права.

Тэги: оружие и вооружение, украинская армия, боевые действия на востоке Украины
Печать
Читайте в разделе
  • “Глухота влади” штовхає аграріїв до протестів Минув майже тиждень з часу звернення аграріїв до уряду, президента і парламенту. Ми просили небагато. Розглянути законодавчі пропозиції, які здатні врятувати країну від можливого колапсу. Влада залишається глуха. Аграрії будуть діяти.
  • Зурабов всё. Смена декораций Путин отправил своего Посла в Украине Зурабова в отставку. Скорее всего, в голове хозяина Кремля созрел какой-то новый коварный план по отношению к нашей стране. Вернее, по подготовке к новому этапу наших взаимоотношений.
  • Куда уходят деньги Киотского протокола Мы не слышим от правительства, что оно планирует пустить киотские деньги на модернизацию школ и детсадов. Легче закупить новые автомобили для полиции, отчитаться о потраченных деньгах перед японцами и чувствовать себя победителем.
Выбор читателей
Путін звільнив посла Росії в Україні Міхаіла Зурабова. Як ви гадаєте, кого пришлють йому на заміну?