Де закінчується Європа

Печать

14 лютого виконується рівно 20 років з дня встановлення дипломатичних стосунків між Україною та Російською Федерацією. Є певна, як на мене, символічність в тому, що таке формальне узаконення стосунків між двома державами з непростим шлейфом взаємин та туманними перспективами співіснування відбулося в день, коли католицька Церква відзначає особливе для нашої держави свято.

Можна сказати, що Кирило та Мефодій першими спонукали наших предків до європейського вибору
Фото: 900igr.net
Можна сказати, що Кирило та Мефодій першими спонукали наших предків до європейського вибору

Ні, я не про день св. Валентина (хоча можна було б учергове передрукувати заяложену новину про те, що його реліквії зберігаються у Самборі, але не буду – наче ж усі знають). Мова йде про вшанування святих Кирила та Мефодія. Своїм творенням слов’янської писемності та літургії вони прив’язали наших предків до європейської цивілізації, бо хто зна – може б без цього Русь таки повернула у своєму геоцивілізаційному виборі в сторону Ітіля чи Мекки. Утім, подарунок двох солунських братів виявився, як Парісове яблучко, з дещо непередбачуваними наслідками.

Адже ті самі кирилиця та глаголиця стали непереборною межею між слов’янами, що мешкали на захід та на схід від Сяну та Бугу. Навіть Моравія, куди Кирила та Мефодія запросив місцевий князь Ростислав, перейшла згодом на латинський обряд – тут лаври переможців дісталися німецьким священикам. Учні братів знайшли притулок у Болгарії, звідки понесли слов’янські писемність та літургія на Русь. не в останню чергу – завдяки адмінресурсові Візантійської імперії, де, ніде правди діти вважали русичів варварами, які не здатні опанувати тодішні світові мови – латину, грецьку та давньоєврейську.

Відтак, попри поширення та утвердження християнства, Русь опиняється на узбіччі загальноєвропейського культурного процесу. І, попри зовнішню могутність Київської держави, нашим предкам годі було й думати досягти рівня тогочасного «бідного й брудного» (за оцінкою Анни Ярославни) Парижа, де вже у ХІІ-ХІІІ вже зароджується Сорбонна, тривають наукові дебати та дискусії. Західноєвропейська еліта, завдяки володінню латиною, має нагоду долучитися до скарбниці світової культури, у т.ч. – й до перекладів праць ісламських вчених.

Єдиний слов’янський обряд сприяв зміцненню державності через духовне поєднання народу та владної верхівки, серед якої значну частку становили варязькі елементи. Київська Русь стає рівноправним учасником міжнародних відносин, але вона «відгороджена» від Європи локальною мовою та специфічною формою обряду. А на додачу ми отримали ще й візантійську модель організації суспільства з апріорі зрозумілими та розписаними ролями верховної влади, військової та політичної еліти, Церкви й низових членів цього самого суспільства (яких один з сучасних політиків полюбляв при кожній нагоді називати «маленькими українцями»).

Утім, Європі, скажемо поклавши руку на серце, ми ніколи не були особливо цікаві. Ще у V столітті соратник Августина Блаженного Павло Орозій у своїй «Історії проти язичників» навіть не згадує про наші землі, описуючи межі Європи. Скіфи північного Причорномор’я для нього – частина Азії. Натомість Європа закінчується для нього на сході Панонією, але для нас це виявився недосяжним шансом, адже цей останній вільний шматок континенту зайняли через чотири століття після написанням Павлом свого семитомника угорські племена, яких наші предки люб’язно пропустили своїми землями.

Звісно, тепер формально вважається (принаймні в цьому переконують шкільні підручники з географії), що межа між Європою та Азією проходить десь по верхівкам Уральських гір. Для тевтонських лицарів та Хантінгтона вона, радше, йшла по типам хрестів на верхівках церков та на цвинтарях. Щоправда, тоді не зрозуміло, чому Болгарія та Румунія потрапляють в Європу, а ми ні. Сьогодні для багатьох Європа втілюється в межах, для потрапляння за які потрібно отримати шенгенську візу, для когось – зоною євро. І це все оціночні категорії, тож прийти до однозначного висновку практично неможливо.

Де закінчується Європа, вирішувати нам
Фото: geocaching.su
Де закінчується Європа, вирішувати нам

Насправді, ми, попри те, що «ми» послуговуємося «ї», «ж» та «щ», а «вони» «пишуть Манчестер, читають Ліверпуль», значно більш схожі між собою, ніж видається на перший погляд. Біда в тому, що по обидві сторони від залізної завіси, якої вже двадцять років як нема (напевно, вірніше казати – від лінії Керзона), досі мислять певними ідеалізованими категоріями. Що вони знають про нас? Чорнобиль, місце загибелі чийогось дідуся в 41-у чи 44-у, брати Клички, Дракула (так, це трохи південніше, але я й таке про Україну чув від західноєвропейців), «Динамо» з Шевченком (не Тарасом), тепер ще – огидні акції однієї т.зв. феміністичної контори… Що ми знаємо про них? Фото з чийогось фотозвіту у ЖЖ про триденну туристичну поїздку, розповіді сусіда-заробітчанина, швейцарські гноми і шведська сім’я, Папа у Римі й королева у Лондоні, омріяні молочні річки та пряничні будинки… У них – надлишок гонору стосовно нас, у нас – надлишок самоприниження стосовно них (яскравий приклад – ябедні поїздки нашої квазіопозиції світами, які особисто мені нагадують кляузу до білокам’яної Іскри та Кочубея).

А поміж тим, за великим рахунком, за кількістю вчених, художників, поетів, програмістів ми цілком на тому ж рівні, що й Польща, Франція, Німеччина (не кажучи вже про якісь затишні, дистильовано-чисті єврокраїни на кшталт Австрії чи Бельгії – ну ж бо назвіть з десяток їхніх акторів, письменників чи математиків?). У нас було не менше масонів, маніяків, фашистів, авангардистів і т.д., ніж у них свого часу. У них – не менше клопотів з соціальною сферою, низькооплачуваною працею та появою з нізвідки нуворишів, аніж у нас тепер. Питання, напевно, в тому, що самозневага у нас гальмує і все решта, а отже «з Заходу» ми беремо найблискучіше, а не найістотніше. Тому повага до конкретної людини та ефективність вирішення її проблем підмінюється гонитвою за зовнішньою атрибутикою (аж до зловживанням префіксом «євро» - євроремонт, євросервіс, єврошпалери…), формальними для галочки перемінами (починаючи від пенсійних та податкових питань й аж до е-урядування). Поки ця тенденція не зміниться, ми так і будемо розпачливо рюмсати, споглядаючи на різноманітні рейтинги. Але не змістимося з місця. І не «на Захід», а – вперед.

Тож, підозрюю, питання слід ставити не «де закінчується Європа?», а «де вона починається?».

Тэги: Европа, Украина
Печать
Читайте в разделе
Анонс
Выбор читателей
Партія Медведчука заявила, що її лідера хочуть убити нардепи Сергій Висоцький, Микола Княжицький та Андрій Левус. Кого, на вашу думку, явно бракує в цьому “списку жорстоких кілерів”?