Нострифікація дипломів: проходити чи ні?

Печать

Будь-яка людина прагне до визнання своїх здобутків іншими. Особливо, якщо праця була натхненною, сповненою виром думок, пошуком ідей, забирала і час, і кошти, і зусилля. Слова ці повною мірою стосуються людей освіти і науки і, оскільки я працюю у сфері підготовки наукових кадрів, тож і писатиму про питання, із цим пов’язані.

Викладання у вузі, науковий ступінь – це серйозно. Це не просто робота - це витрачений час та його оплата. Це передача знань і сучасного бачення світу молоді, студентам, які часто вже працюють, і - зі значною долею ймовірності - водночас втілюють щойно набуте у своїй роботі. Це творення самого нашого життя сьогодні і найближчого нашого ж майбутнього.

Входження України як держави у європейський та світовий освітній і науковий простір надає захоплюючі можливості. Мобільність притаманна сучасному світу; студенти та науковці прагнуть до здобуття найновіших знань, намагаються взяти участь у найсучасніших наукових дослідженнях. І тут з’являються речі, які ніби відносяться до формальностей, але викликають певні труднощі та проблеми.

Україна є учасницею Болонського процесу і стороною Лісабонської конвенції про визнання дипломів про вищу освіту, однак це не означає, що дипломи українських вищих навчальних закладів за кордоном визнають автоматично. Навчальним закладам Європейського Союзу (та й не тільки ЄС) відповідність українських дипломів їхнім вимогам в кожному окремому випадку треба доводити особисто.

А як у нас? В Україні має вважатись за честь залучити до викладання фахівців із дипломами славнозвісних університетів – Кембриджу, Сорбонни, інших світових брендів в галузі освіти. Стрімко збільшується кількість українців, які за кордоном отримали дипломи магістра або здобули науковий ступінь PhD.

Фото: Макс Левин

Тож процедура визнання науковця і визначення його рівня є вельми актуальною. Одні сприймають її як прикру, досить тривалу в часі і нудну формальність, яку, зрештою, успішно проходять, інші – як питання принципове і таке, що позитивному рішенню не підлягає апріорі. Стандартна відмовка: «я - той-то і такий-то PhD і чому це я повинен (-на) проходити (далі цитую) принизливу процедуру нострифікації? Чому я повинен комусь вклонятися, щось комусь доводити, якщо я вже все довів».

А хіба хтось каже: повинен? Ні. Не повинен, але можеш. Можеш, якщо хочеш.

Але ти повинен, якщо претендуєш на посаду у вищому навчальному закладі та бажаєш отримати від держави відповідні гарантії, у тому числі доплату за науковий ступінь – хай це відносно невеликі, але ж гроші! І виплачуватиме держава Україна ці гроші цій людині все життя. Тож як треба не поважати цю державу, якщо настільки вперто відмовлятись від виконання її законних вимог? Так, можна сказати, що закон «Про вищу освіту» не є сучасним, не відповідає ані стратегічному розвитку України, ані її руху до Європи, не сприяє нашому входженню у світовий науковий простір взагалі. Та хіба це є підставою для того, щоб його не виконувати? Боротьба за різні проекти нового закону «Про вищу освіту» вже триває не менше чотирьох років. Висновок правового поля простий - треба виконувати той закон, що діє, подобається він чи ні. І де гарантія, що закон новий сподобається, і чи всім?

Нормативно-правовою базою для «жахливого слова і принизливої процедури» дається наступне визначення: «Нострифікація – це процедура визнання іноземних документів про освіту, що здійснюється шляхом встановлення відповідності академічних, професійних прав та освітніх, освітньо-кваліфікаційних рівнів іноземних документів про освіту (кваліфікації) державним стандартам освіти України з метою забезпечення прав громадян, які здобули освіту в іноземних державах, на продовження освіти та професійну діяльність в Україні і здійснюється в індивідуальному порядку» - досить повна дефініція, треба зазначити. Порядок цієї процедури та її вимоги схожі на свої закордонні аналоги.

Щоправда, більшою мірою це стосується дипломів про вищу освіту і всеукраїнський перехід до ЄКТС тому ще більш сприяє. Переатестація вченого, визнання наукового ступеня принципово інша через функціонування системи «спеціалізована вчена рада – (вища) Атестаційна комісія». Щодо цієї специфіки треба говорити окремо, щоб уяснити причини такого різко негативного ставлення до неї, оскільки тема потребує і аналізу документації, і, власне, самої процедури.

Наразі є цікавим один із пунктів тієї ж нормативної бази, а саме: «Двосторонні угоди про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання». Тобто існують міжнародні угоди, підписані урядами держав, і які повинні би мати на меті саме той сенс, що у назві закладений. Таких угод є 24, уклали їх, звичайно, у першу чергу держави - нащадки республік колишнього Союзу, а також найближчі сусіди (Болгарія, Румунія, Словакія, Польща), колись прихильні до того ж Союзу Монголія і В’єтнам, є у цьому переліку досить екзотичні Гвінея та Перу, нині потужний Китай і така бажана ( втім, не тільки в плані освіти) європейська Франція.

Але при погляді на тексти угод упевненість у тому, чому вони мають слугувати, втрачається і, якщо першою фразою декларується взаємовизнання і еквівалентність дипломів, то двома-трьома наступними одразу і спростовуються. Цитую одну із угод, яка є квінтесенцією майже усіх інших: «Сторони визнають на територіях своїх держав документи державного зразка про присудження наукових ступенів, що видаються відповідними атестаційними органами іншої Сторони, шляхом переатестації власників дипломів у встановленому порядку». Виходить, що переатестація неминуча незалежно від наявності угоди з країною тією чи іншою .

Є в цих текстах і цікаві відмінності. Наприклад, в угоді з Польщею йдеться про визнання дипломів лише для подальшого навчання, тобто тільки академічні ( а не професійні ) права. Угоди з Болгарією та Францією підтверджують відповідність дипломам України без будь- яких оговорок. Написано чорним по білому «…взаємно визнаються… визнаються документами одного рівня». Підписано урядами держав. І поки мій досвід не дозволяє стверджувати, чи мають у Франції українські науковці ті ж самі академічні і професійні права, бо в Україні - точно ні.

Зате французька сторона започаткувала cottutelle: подвійну аспірантуру, де умовою підготовки науковця у Франції є його вступ до аспірантури в Україні. Передбачаються і два захисти і відтак питання визнання/невизнання диплому та набуття відповідних до них прав у кожній із цих двох країн елегантно знімається.

Таким чином, міжнародні угоди про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання можна розглядати швидше як акти дипломатичної діяльності, аніж підстави для реалізації прав у відповідності до рівня диплому тієї чи іншої країни і, цитуючи МОНМС: «…обов’язковість проходження процедури переатестації (нострифікації) сумнівів не викликає».

Тэги: Минобразования, болонская система, дипломы, высшее образование
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?