Чи проводити референдум щодо другої державної мови?

Печать

У принципі, я людина демократична і лише вітаю проведення референдумів, які допомагають уточнити волевиявлення народу. Проте у випадку цього жваво обговорюваного питання моя позиція різко негативна. Поясню чому.

Фото: Арсен Аваков

Чужий сценарій

Тема «дискримінації» носіїв російської мови й потреби проголошення її другою державною виринає із нафталінової «скрині» політтехнологів щоразу перед виборами або в кризові моменти розвитку України. Уже з цього видно, що вона насправді надумана, бо як тільки минає привід, розвіюється і сама «проблема».

На недавньому Євромайдані ця тема взагалі зникла з порядку денного: там важливо було не те, якою мовою ти розмовляєш, а яку громадянську позицію обстоюєш. Там утвердився сучасний «порядок денний» для України: солідарність етнічних, мовних і релігійних груп задля обстоювання гідності людини.

Натомість тема федералізації та другої державної мови – це «порядок денний» для України, сформований на московській Лубʼянці. Це тільки Путін зі своїми поплічниками вважає, що нинішня Росія належить до клубу вибраних держав, яким дозволено навʼязувати іншим форми устрою та конституційні засади. Як громадянин України, я йому такого права не давав. Тому й не хочу грати за правилами, які лоскочуть його імперські гонори.

Марна трата грошей

Дехто щиро вважає: «А чого нам боятися референдуму? Все одно більшість проголосує проти другої державної мови. І цим ми раз і назавжди закриємо цю тему». Моя відповідь: ні, не закриємо. Бо насправді Москву зовсім не цікавить думка українського суспільства. Якби це було так, то «референдум» у Криму виглядав би дещо інакше…

Втім уявімо собі, що ми справді провели референдум, і проаналізуймо два можливі результати його.

Варіант 1: більшість українців проголосували проти введення другої державної мови. У цьому випадку Росія заявляє, що вона не може прийняти результати цього референдуму, оскільки… (бажане вставити). Невдоволені російськомовні радикали на сході України, «підігріті» російськими грішми, голосно звинувачують владу в тому, що «їх укотре не почули». Лавров апелює до Заходу, щоб він втрутився у ситуацію в Україні й не допустив порушення прав російськомовного населення. А Захід, як це часто буває, може дійти висновку, що «звичайно, Росія перебільшує, але щось там, напевно, є…».

Відтак результати референдуму будуть переконливі лише для тих, хто проголосував «проти». Тобто всі залишаться на своїх позиціях, тільки на ще вищій спіралі протистояння.

Варіант 2: більшість українців проголосували за введення другої державної мови. Така начебто добра воля суспільства урівняти позиції двох мов насправді обернеться суттєвим погіршенням становища української мови, бо їхні вихідні позиції не є рівнозначними. Це однаково, що «урівняти» шанси бігунів на 400 м, не давши тим, що біжать по зовнішньому колу, належної фори на старті.

В результаті замість очікуваного замирення позицій ми отримаємо ще більше порушення належних балансів. Україномовні українці з цим не змиряться, а тому це – міна сповільненої дії. Мало того, натхненна перемогою Росія не зупиниться на цьому, а домагатиметься якоїсь-там федералізації чи ще чогось, що даватиме змогу перетворити суверенність України на цілковиту фікцію. Бо не мир і гармонія в незалежній Україні є метою Кремля, а повернення українського діаманту на його «належне» місце в царській короні.

Ось чому в обох випадках згаданий референдум не зміг би зняти мовне питання – навпаки, він ще більше збурив би українське суспільство. На радість Путіну.

Фото: EPA/UPG

Ілюзії щодо двомовності

Захід не бачить нічого катастрофічного в узаконеній двомовності, оскільки має перед собою загалом успішні зразки – чи то канадійський, чи то швейцарський. Проте російськомовні радикали на сході України домагаються двомовності не для того, щоб забезпечити свої мовні права. Адже всім в Україні зрозуміло, що ці права вони й без того мають. Їм важливо отримати узаконене право не вчити українську мову взагалі! Не знати її, не входити з нею в будь-який контакт, не засмічувати свої мізки отим хохляцьким нарєчієм.

Тому для цих «мовно стурбованих радикалів», скажімо, канадська модель двомовності стала би справжнім кошмаром, оскільки вона б законодавчо змушувала їх таки вивчити українську мову і в належні моменти користуватися нею. Наприклад, вести документацію не лише російською, а й українською було б обовʼязково. А в результаті замість комфортної для них зони суцільної російськомовності («все, как в России») вони отримали б сувору регламентацію вживання обох мов, а значить і нелюбої ними української.

Чи не попросилися б тоді згадані радикали назад у світ тієї одіозної «насильницької українізації», від якої вони так «страждають» сьогодні? І якщо ці гарячі голови усвідомлять, що несе з собою узаконена двомовність, то, може, таки передумають і вже не будуть домагатися референдуму?

На чому серце заспокоїться?

Моє серце передусім заспокоїлось би, якби «Свобода» дослідила, хто подав ідею скасувати у перший день нового уряду януковицький закон про мови, і публічно визнала цей крок зрадою інтересів України. Можливо, це вберегло б нас від повторення такої глупоти в майбутньому.

Проте нам важливо не лише остудити голови радикалам з обох боків. Значно важливіше знайти порозуміння між тверезо мислячими людьми з обох мовних груп, оскільки знайдений консенсус може стати елементом нового суспільного договору.

На щастя, Україна буквально пронизана свідченнями про добру волю й готовність до порозуміння – шкода тільки, що медії (навіть якщо зауважують їх) не вловлюють у них появи нового феномену, який є важливішим за будь-які формальні закони. І як приклад я можу навести не лише недавню ініціативу львівʼян, а потім і донеччан розмовляти один день відповідно російською й українською мовами.

Знаковим був, скажімо, недавній виступ у Москві української російськомовної письменниці з Донецька Олени Стяжкіної під час проголошення її лауреатом «Русской премии». Вона виявила за тих обставин аж моторошну сміливість, кажучи: «Единственный язык любви, который я знаю, – это русский, и он точно не нуждается в военной защите. Совершенно и абсолютно точно. Русский язык не нуждается в крови. Он нуждается в знании, в критиках, в издателях, в писателях, в учителях, в детях. Он нуждается в нас – разных и не всегда совершенных».

Те саме можуть сказати про мову українську україномовні письменники. Їм також не потрібен агресивний захист ціною приниження інших. Їм, як і їхнім російськомовним колегам, потрібна держава, яка шануватиме гідність людини й памʼятатиме, що «Слово було – Бог», незалежно від того, якою мовою його вимовляють.

Потрібне суспільство, яке шануватиме письменницьку працю й радітиме від творчих злетів своїх різномовних громадян. Потрібна цивілізована культурна політика, яка поставить отой бажаний мовний баланс на міцну законодавчу й економічну основу.

Але щоб усе це могло реалізуватись, ми повинні всі разом, у солідарності одне з одним, вибороти собі кращу державу. І референдум на її користь кожен з нас повинен провести у своїй власній душі.

Тэги: русский язык, референдум, государственный язык
Печать
Читайте в разделе
Анонс
Анонс
Выбор читателей
Партія Медведчука заявила, що її лідера хочуть убити нардепи Сергій Висоцький, Микола Княжицький та Андрій Левус. Кого, на вашу думку, явно бракує в цьому “списку жорстоких кілерів”?