Ще раз про дурнів і дороги, Або чому держава не хоче ділити свої витрати з бізнесом

Печать

Читаю новини: на Батьківщині Януковича у місті Єнакієвому відремонтують дороги за 18 державних мільйонів; Україна залучає у Світового банку 450 мільйонів доларів на ремонт частини дороги Київ-Харків-Довжанський; міст Метро в Києві чекає капітальний ремонт - фінансуватиме роботи Головне управління транспорту та зв’язку КМДА. Це колосальні гроші з бюджету. Але найголовніше, що витратити їх на ці самі проекти можна і треба було б набагато ефективніше. Втім, таке бажання у нинішньої влади геть відсутнє.

Фото: Макс Левин

В усьому цивілізованому світі уряди залучають для будівництва автомагістралей чи інших масштабних і соціально значущих інфраструктурних об’єктів бізнес. Ці відносини давно охрестили як державно-приватне партнерство (або публічно-державне партнерство - Public Private Partnership). Така співпраця вигідна обом сторонам - держава економить бюджетні кошти, приватний бізнес має свої зиски – у вигляді грошей чи пільг. Фінансові витрати, прибутки і ризики розподіляють спільно.

Опинившись у глибокій рецесії в середині 80-х років минулого століття уряд Маргарет Тетчер вперше вирішив використовувати ДПП для залучення коштів приватних інвесторів в області економіки, які держава була просто не спроможна вивести самостійно з кризи. Експеримент виявився успішним.

Основна область застосування державно-приватного партнерства у світі – будівництво автомагістралей. Ще наприкінці 18 століття перші дороги, які сполучали між собою міста США, будувались на кошти приватних компаній. Власники цих компаній відбивали вкладені кошти шляхом встановлення плати за проїзд. Відтоді у Сполучених Штатах поширені платні автомагістралі.

У Європейських країнах і сьогодні система платних доріг належить не державі, а приватним структурам. Наприклад, в Італії найбільшим акціонером мережі платних доріг Autostrade per Italia є компанія Benetton, відомий виробник одягу. У Польщі більше 2,3 тис км автомагістралей побудовані і використовуються у рамках концесійних процедур ДПП, наприклад, траси – Гданськ-Торунь, Катовіце-Краков та ін.

Зазвичай у рамках державно-приватного партнерства держава пропонує бізнесу взяти участь у реалізації суспільно значущих проектів у сфері житлово-комунального господарства, транспорту, охорони здоров’я, освіти, електроенергетики.

Міст Васко да Гама у Лісабоні через річку Тежу (найдовший міст у Європі) будувався на приватні кошти. Консорціум Lusoponte, що фінансував будівництво, отримав концесію на 40 років і має право отримувати платню за проїзд обома лісабонськими мостами. Так само за схемою ДПП будувався Лондонський метрополітен і Євротунель під Ла-Маншем, так будуються на Заході аеропорти, електростанції, громадські бібліотеки, школи, будинки для людей похилого віку.

Лідери в області ДПП – США, Великобританія, Франція і Німеччина.

Є своя формула державно-приватного партнерства і в Азії – уряд дозволяє фінансувати суспільно значущі проекти не зовсім “чистими” грошима. Тобто інвестор вкладає в будівництво доріг, мостів і тунелів кошти невідомого походження, а потім протягом тривалого часу отримує на свої рахунки “білі” гроші, які платять автовласники. Таку практику застосовує Сінгапур, Куала-Лумпур, Гонконг.

Більшість проектів, які реалізуються в рамках ДПП, часто виглядають не особливо економічно привабливими. Звісно, перспектива оновлювати чи будувати нові комунальні мережі, дороги, аеропорти, прибирати вулиці чи вивозити сміття не тішить інвесторів. І завдання держави як раз і полягає в тому, щоби стимулювати бізнес за допомогою податкових пільг чи дотацій. Наприклад, приватній компанії держава пропонує реконструювати лікарню і побудувати поряд школу, а в обмін на це компанія отримує право комерційної забудови і розвитку сусідніх або інших земельних ділянок.

До речі, ДПП передбачає, що приватний бізнес не може на власний розсуд встановлювати тарифи на свої послуги, щоб швидко окупити збитки. Держава має права регулювати цінову і тарифну політику.

А яка ситуація з ДПП в Україні? Ще в липні 2010 року прийняли закон про державно-приватне партнерство “з метою підвищення конкурентоспроможності та залучення інвестицій в економіку України”. А віз і нині там.

Чому?

По-перше, цей закон, навіть на думку чиновників, вимагає удосконалення.

По-друге, бути інвестором в Україні за нинішньої влади дуже ризиковано. Політика уряду і Нацбанку непередбачувана. Інвестори не довіряють українській владі. Бізнес відбирають, на бізнес нападають, на бізнес тиснуть, підприємцям влаштовують обшуки і “маски-шоу”. Нікому не потрібно обходити сто кабінетів і “відстібати” на різних рівнях, щоб отримати дозволи чи ліцензії. Зарубіжні бізнесмени, зіткнувшись з вітчизняним чиновницько-бюрократичним апаратом, біжать з нашої країни стрімголов у ті країни, де їм пропонують “прозорі” умови і правила гри.

Протягом минулого року закрили свої філії чи повністю згорнули бізнес SEB Банк, Swedbank, Банк Грузії, BayerischeLandesbank, «Ренесанс Капітал». І це тільки банківська сфера.

Посол США Джон Теффт, посол Угорщини Міхаль Байєр і посол Франції Ален Ремі на спільній конференції у Києві заявили, що українська податкова служба відлякує інвесторів з Америки і Європи.

Американские бизнесмены хотят инвестировать в Украину, но они сталкиваются с теми же трудностями, что и украинские бизнесмены: налоговые и таможенные проблемы; они боятся нечестного судоустройства и корпоративного рейдерства— Джон Теффт, посол США в Украине

Воно і не дивно - за оцінками Світового банку, українська податкова система - одна з абсолютно найгірших у світі (181-е місце з 183).

А в цей час вся інфраструктура країни потребує величезних інвестицій: дороги, аеропорти, комунальне господарство. Коштів у бюджеті недостатньо, підвищувати податки вже нема куди, а якість послуг, які надає держава, вкрай низька.

І при цьому влада так і не спішить заохочувати бізнес до співпраці, покладаючи весь фінансовий тягар на бюджет, тобто на плечі пересічних українців. Чому? А тому що процвітають “відкати”, підряди і гроші на будівництво отримують близькі друзі чиновників, яким теж потрібно підзаробити. Тож у нас і виходять такі захмарно дорогі об’єкти.  

Взяти хоча б нещодавно зведений автомобільно-залізничний міст через Дніпро в Києві. За оцінками однієї швейцарської компанії, цей міст коштує втричі дорожче, ніж якби його тут побудувала ця компанія.

Наразі країна готується до опалювального сезону. Звісно, коштів на нормальну реконструкцію комунального господарства нема ні в державному, ні в місцевих бюджетах. Ні, щоб залучати інвесторів, які б вкладали кошти в реконструкцію труб, а міста б компенсували витрати з невеликим профітом протягом 10-15 років з платежів споживачів.

Нинішня влада не зацікавлена у бізнес-партнерах, їй краще наживатися за рахунок державних  коштів, наповнюючи власні кишені, і демонстративно розрізати на телекамери стрічки на недобудованих об’єктах. До того ж ще й інвестору прийдеться запропонувати, як партнеру, щось вигідне. А навіщо?  «Бізнесу при владі» все хочеться  проковтнути самому. То й виходить, що ніякого партнерства з такою державою немає і бути не може, як кажуть «мухи окремо, котлети окремо».

Тэги: инвестиции, бизнесмены
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?