​Росія. Загибель імперї чи євразійський поступ?

Печать

Нещодавно я повернувся з Москви, де я працюю над тим, як повернути в Україну прах великого українського митця Олександра Довженка, похованого на далекій російській чужині. Спочивати в Сосниці на рідній Чернігівщині - таким був заповіт мого земляка Довженка. Я зроблю все можливе і неможливе, щоб виконати волю Олександра Петровича, якби важко це не було.

Завжди в історії повернення з колишніх імперій до колишніх метрополій їх національних символів було процесом нелегким.

Москва наштовхнула мене на роздуми про те, якими ж будуть відносини України та Росії у ближчому майбутньому і, звичайно, якою буде сама Росія – не чужа нам країна, але щодо якої почуття у нас завжди були доволі суперечливими.

Прагнення зрозуміти, куди рухається східний сусід, загострилося ще й тому, що у Росії завершується парламентська виборча кампанія і стартувала президентська.

Враження від цієї поїздки лише засвідчили мої твердження та внутрішні уявлення, що майбутнє цієї великої в географічному та культурно-історичному плані держави все ще залишається непевним. Навіть, незважаючи на значні поклади природного газу та нафти, навіть незважаючи на відносно потужні збройні сили та відносно великий ВВП (2,3 трильйони дол. – цифра, мабуть, захмарна для пана Азарова), і навіть не зважаючи на політичну стабільність, у результаті якої дії Президента та Уряду підтримує більш як 50 відсотків російських громадян.

Сьогодні Росія прагне за будь-яку ціну забезпечити свою власну безпеку, оскільки розпад колишнього СРСР повністю оголив кордони по усьому їх периметру. Це прагнення керує нинішнім російським керівництвом, і так само це передається пересічним російським громадянам. Так, усі зовнішньополітичні зусилля Росії спрямовуються на те, щоб за будь-яку ціну убезпечити свій Західний кордон до Карпатських гір (встановивши контроль над Україною та Молдовою), Кавказьких гір (зміцнивши вплив над Грузією та Вірменією), та Тянь-Шаню, що передбачає повернення країн Центральної Азії під московський протекторат.

Фото: президент.рф

Отже, забезпечення безпеки фактично й вимагає від сучасного російського політичного курсу створення різнотипних імперій – будь то Євразійський чи Митний союзи, покликаних зміцнити російські корони, або такі інтеграційні проекти, як створення єдиного білорусько-російського союзу. І це перше, про що треба пам’ятати українській владі, яка, наприклад, збирається продовжувати на 20 років перебування російського флоту в Криму, або продавати чи здавати в оренду свою газотранспортну систему.

До речі, перебуваючи у Москві, стає зрозумілим, що Прем’єр-міністр Володимир Путін потрапив у самісіньку десятку, коли оголосив намір створити до 2015 року Євразійський союз – наддержавне утворення, до складу якого, вочевидь, увійде більшість країн колишнього СРСР. Подібні ініціативи, покликані «зібрати пострадянські землі», приймаються на ура більшістю російських громадян. І це – проста констатація факту. От побачимо, що значна кількість російських громадян підтримують такі плани Москви, що вже у 2012 році виявиться у формі підтримки Володимира Путіна під час проведення президентських виборів. Київ, до речі, також отримав відповідну пропозицію приєднатися до Євразійського союзу.

Знаю, що в Україні є люди, які з радістю підтримують подібні ідеї. Але хотів би їх застерегти від того, що нічого доброго для пересічних українських громадян такі союзи не принесуть.

Євразійський союз – це зовсім не Радянський союз у кращих його проявах (а вони були, їх не пам’ятає старше покоління). Російський президент навряд чи дбатиме про забезпечення добробуту для українських або білоруських громадян. Будьте певні, такі цілі перед творцями Євразійського союзу абсолютно не стоять. Москва, за рахунок збирання земель, буде, у першу чергу, посилювати сама себе у геополітичному вимірі, а також отримуватиме доступ до важливих матеріальних та інфраструктурних ресурсів країн колишнього СРСР. Створюючи Євразійський союз до 2015 року, Росія також хоче встигнути скористатися нинішньою слабкістю США, які продовжують потерпати від наслідків фінансової кризи, продовжують змінювати ситуацію на Близькому Сході, Північній Африці та Афганістані. Бо після стабілізації ситуації у цих регіонах світу, США обов’язково повернуться в Євразію. Тому часу в нинішнього російського керівництва дуже мало.

Переконаний, що існує також й інша причина таких кроків. Поруч з накачаною «нафто- та газодоларами» економікою, для досягнення таких глобальних цілей необхідно, принаймні, ще один інструмент: люди.

Російська демографічна ситуація сьогодні одна з найгірших у світі, причому переломити самотужки таку ситуацію Росія не може починаючи з Першої світової війни. Смертність продовжує в рази перевищувати народжуваність, і сьогодні в Росії кількість громадян віком за 50 років значно перевищує кількість молодих людей, яким ще не виповнилося 15 років.

Росія може бути великою державою без потужної економіки, маючи лише територію, нафту, газ та збройні сили. Але Росія ніколи не зможе отримати статус наддержави, якщо в неї не буде людей.

Ось чому сьогодні так потрібен захист зовнішніх кордонів за рахунок таких держав, як Україна, Білорусь або Казахстан. Враховуючи нинішні тенденції, Росії навряд чи вдасться протриматися в регіональних лідерах більше, ніж через одне покоління.

А це означає, що для України приходить час геополітичних ігор, покликаних вже у перспективі десяти-двадцяти років зміцнити наш власних національних статус та вплив.

Ми над цим вже давно працюємо. Ми вже давно у грі.

Тэги: Россия, Черноморский флот, ГТС
Печать
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?