Україна має вчитися в Африки

Печать

Нарешті добрі новини! На жаль, не з наших теренів. В одному з останніх чисел німецького тижневика Der Spiegel вийшла цікава і досі нетипова для західноєвропейської преси стаття «Успішні з Кампали» („Die Aufsteiger von Kampala“) – стаття про сучасну Африку. У ній немає ніяких кошмарів громадянських війн і розбрату, епідемій і щедрої гуманітарної допомоги співчутливого «старшого брата», білого, звичайно ж.

Выпуск журнала Der Spiegel, №27 за 2012 года
Выпуск журнала Der Spiegel, №27 за 2012 года

Натомість є підприємці з Уґанди й Кенії, які, потроху «піднявшись» на торгівлі імпортним товаром, починають упевнено налагоджувати власне виробництво і навіть виходити на сусідні ринки, буде це модний одяг чи пігулки для ВІЛ-інфікованих. Є успішна Африка, яка самотужки забезпечує свої потреби. Є значний прошарок середнього класу, який – на відміну від України – чимдалі зростає, починає створювати попит на всі товари за межами найпершої потреби, і навіть набирає політичної ваги. Імовірно, що «африканська весна» – питання щонайбільше наступного десятиліття.

І це не фантастика, а реальність 2012 року, в якій ми живемо. П’ять із десяти країн із найвищим у 2011 році економічним зростанням розташовані в Африці на південь від Сахари. Звичайно, це ті, хто в певному сенсі скористався з кризи, яка вп’ялася в розвинені країни і нові капіталістичні потуги Азії. До 2008 року африканські економіки у масі своїй були такі маленькі й ізольовані від глобальних потоків, що не відчули більшості згубних наслідків рецесії. Великі дерева, упавши, розчистили місце для молодих пагонів.

Звичайно, скоротився попит на сировинні продукти, якими жив ВВП більшості країн континенту. Але удар від цього відчули не стільки африканські підприємці чи низові класи (вони й без того не мали зиску з експорту природних ресурсів), скільки корумповані еліти, котрі гендлюють багатством народів, – точнісінько як і в нашій частині світу.

Потроху починають з’являтися перші провісники того, про що мені не раз уже випадало писати: Африка підтягується до решти світу і здобуває позиції для того, щоб стати локомотивом світової економіки після Індії та Китаю. Це відносно сміливе, але, як укотре бачимо, не голослівне пророцтво. Передумови для його здійснення є. Африка – це вже не економічне післязавтра світу, це його завтра.

Про що мусить замислитися, усвідомивши це, Україна?

По-перше, уряд повинен серйозно розглянути майбутнє економічної співпраці з успішнішими країнами Африки. Уже сьогодні битву за найласіші шматки виграє Китай, Захід поки що втрачає і ринки збуту, і можливості для інвестицій. На цьому тлі Україна просто не існує. Так само Африка не присутня в українському інформаційному просторі, в нашому геополітичному мисленні, ущербно зав’язаному на мантрі «Росія-Європа, Росія-Європа». Можливо, даремно.

По-друге, давно-давно пора здавати в музей ксенофобії расистські кліше, якими оперують дослівно всі в Україні – від гопників до письменників, включно, звичайно, з державними мужами і жонами. «Таке буває тільки в Африці», «ми ж не тумбо-юмбо якісь» - це тільки найбезневинніші зразки расистської риторики, вживані яко серйозні аргументи в суперечках.

Панове, «тумбо-юмбо» - це ви, тому що нецивілізованість це в тому числі й такі фразочки. Більшість країн Африки пройшли через свої ГУЛАГи, Голодомори, громадянські війни, електоральні революції, бійки на мітингах і кланові зловживання незалежністю. Деякі з них сьогодні роблять більші успіхи, якщо порівняти вихідні умови, ніж наша з вами найбільша в Європі країна. У «тумбо-юмбо» виходить краще, ніж у Миколи Яновича з Віктором Федоровичем. Ось такий тягар білих людей.

Добре, що після завершення Євро-2012 нарешті з’явилася можливість серйозно, без наського ура-патріотизму і неоколоніальних узагальнень в дусі BBC й «Первого канала», поговорити про цю проблему. Расизм в Україні є і пронизує всі рівні соціального життя, всі способи думання. Те, що він не завжди такий агресивний, як навіть у сусідніх країнах, ще не привід для пихи.

І, нарешті, третє. Позбувшись своєї безпідставної зверхності, нам треба податися до Африки в науку, не менше, ніж до Європи, Китаю, Індії чи США. З одного боку, африканський досвід надихає: ніщо не безнадійно навіть у країнах, де ще нещодавно 15% населення були вражені ВІЛ, і навіть нині частка інфікованих сягає 7% (це Уганда, а що там наші показники, до речі, падають, ростуть?). Будь-які історичні травми, будь-яке спустошення й руйнація – не виправдання невдач і не вирок. Жодні злидні, жодна диктатура не є вічними. Хоч і можуть знівечити життя поколінь.

Але «чорний» досвід водночас і нагадує, що для успіху потрібні праця й мужність. Африканський середній клас міг би все життя сидіти на імпорті й відкатах, але доріс до усвідомлення потреби розвитку і внутрішнього виробництва поза межами олігархічного-сировинного капіталу. Навіть в умовах сваволі чиновників і позамежної корупції. Адже тільки зречення власної ліні й слабкості дасть плоди.

Але для цього, напевне, треба бути трошки «тумбо-юмбо».

Тэги: Африка, бизнес, средний класс
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?