Чому Грузію ніколи не приймуть до НАТО

Печать

23 травня я був учасником Політклуба Віталія Портнікова на ТВі (за що вдячний організаторам заходу). У дискусії щодо НАТО я висловив думку про війну в Грузії 2008 року, почуту тоді мною від одного з західних експертів, зокрема, про те, що країни-члени НАТО всерйоз, а можливо, навіть зі страхом, замислились над своїми потенційними кроками у разі, якщо б Грузія на той час входила до альянсу, оскільки їм потрібно було б вступати у відкрите військове протистояння з Росією.

Фото: EPA/UPG

Найпоширенішою відповіддю на цю тезу є те, що, якби Грузія тоді була членом НАТО, Росія б не почала війну. Ті, хто стверджує таку думку, не враховують, що Грузія з її перманентними територіальними проблемами ніколи на високому рівні і не розглядалась як реальний кандидат на вступ до НАТО, а після подій 2008 року, я переконаний, впливові країни Західної Європи, такі як, Німеччина, Франція та Італія, ніколи не допустять вступу Грузії до НАТО.

Це пояснюється, в першу чергу, тим, що на відміну від США, вказані держави мають тісні економічні зв’язки з Росією, які закріплені з одного боку купівлею Європою російського газу, а з іншого витрачанням Росією отриманих за газ коштів у Європі. І Європа розуміє, що зберігаючи теплі відносини з Росією, вона отримує широкий ринок збуту власних товарів для повернення заплачених за російський газ коштів.

Для прикладу можна навести контракт на закупівлю Росією у Франції вертольотоносців «Містраль» на суму € 1,2 млрд та намір Росії придбати в Італії колісні танки «Кентавр». На вряд чи, керівництво Франції та Італії відмовились би від таких контрактів для того, щоб захистити інтереси країни, про існування якої більшість їх жителів, можливо, навіть не здогадуються. І вся ця техніка може бути використана і проти Грузії.

Крім того, потрібно пам’ятати, що відносини Франції та Росії є традиційно теплими ще з часів президентства де Голля, і Франція регулярно отримує від цих відносин дивіденди. Сільвіо Берлусконі є гарним другом Володимира Путіна, і немає підстав вважати, що з відставкою Берлусконі російсько-італійські відносини кардинально зміняться. Про спільне німецько-російське будівництво трубопроводу Північний потік згадувати не варто.

Іншим фактором є те, що Грузія для Європи є невеликою далекою країною, яка в питанні колективної безпеки має лише умовну значимість, у той час, як значимість Росії для Європи в цьому питанні є безумовна. Росія – постійний член Ради Безпеки ООН з правом вето, і у випадку необхідності провести певне рішення для Європи через Радбез ООН, голос Росії може переважить над інтересами Грузії.

По факту, це зараз відбувається з ситуацією навколо ядерної програми Ірану.

Красномовним прикладом тут є і відносини Грузії з Ізраїлем, які швидку почали розвиватись після Революції троянд у 2003 році, але після 2008 року швидко пішли на спад і у 2010 році Ізраїль вже почав постачати до Росії свої безпілотники (які, вочевидь, можуть бути використані і проти Грузії), а у 2012 році вже планується закупівля нової партії ізраїльської техніки.

Росія у тому ж 2010 році відмовилась постачати Ірану свої зенітні батереї «С-300», не дивлячись на діючий з Іраном контракт, і підписала з Ізраїлем російсько-ізраїльський військовий договір.

«Зміна у відносинах між Ізраїлем та Грузією після [війни у серпні 2008] може служити яскравим прикладом «реальної політики» та обмеженості громадської дипломатії. Все це суспільне благо [між Грузією та Ізраїлем] не багато чого варте, коли на кону - стратегічні інтереси», відзначає Бренда Шаффер (Brenda Shaffer), американо-ізраїльський соціолог та експерт по Кавказу в університеті Хайфи.

Не зважаючи на те, що Декларація нещодавнього саміту НАТО в Чикаго щодо Грузії повторила формулювання Лісабонського саміту 2010 року про те, що «Грузія стане членом НАТО», об’єктивні обставини на геополітичній карті світу вказують, що ситуація зі вступом Грузії до НАТО може стати схожою на вступ Туреччини до Євросоюзу. Туреччині, як відомо, країни ЄС також свого часу обіцяли прийняти її до своїх лав у разі виконання всіх офіційно-задокументованих вимог, однак вимоги давно виконані, а Анкара до сих пір не входить до складу ЄС. Зрозуміло, що причини у цих двох прикладах різні, але наслідки однакові.

Якщо на наступному саміті НАТО і буде поставлене питання про вступ Грузії до альянсу, на мій погляд, воно буде заблоковано щонайменше Францією та Німеччиною, як це свого часу було з ПДЧ для України у 2008 році в Бухаресті. І США, навіть у разі реальної підтримки Грузії в цьому питанні, змушене буде констатувати перед кавказькою республікою колегіальний спосіб прийняття відповідних рішень в НАТО як підґрунтя для власного виправдання в стилі відомого анекдоту: «ну не шмогла я, не шмогла [одна]».

Все вищесказане стосується і України, однак у далекій перспективі, оскільки за президентства Януковича питання вступу України до НАТО навіть не є дискусійним через поступову міжнародну ізоляцію української влади. Але в майбутньому воно може бути поставлене, і відповідь, на мій погляд, має бути в пріоритетності не вступу до НАТО, а в розширенні співпраці в рамках ГУАМ, зокрема, можливого його розширення на Захід та Північ.

Враховуючи те, що країни Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина), а також прибалтійські країни поступово розуміють, що на Заході їх не сприймають за рівноправних партнерів і вважають другорядними державами; беручи до уваги образу Сербії на США та Західну Європу за фактично втрату власної території в обличчі Косово, Україна, на мій погляд, має шанс привернути увагу згадані країни до ГУАМ як організації, що відстоює подібні з їхніми інтереси, і, по меншій мірі, зробити спробу спільними зусиллями спроектувати модель архітектури безпеки у східноєвропейському регіоні.

Тэги: Грузия, блок НАТО
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?