Анаморфоз «Свободи»

Печать

Українське суспільство після парламентських виборів опинилося в просторі політичного непристойного. Власне, воно вже існувало в цьому просторі певний час, але донедавна це непристойне можна було не помічати, витісняти, вдавати, що воно несуттєве, чи намагатися його одомашнити. Після 28 жовтня 2012 року це домашнє чи, як казав Фройд, Heimliche, стало Unheimliche ‒ моторошним, яке отримало політичну репрезентацію. На парламентській сцені закономірно проявився той антагонізм, який і так існував після кінця «помаранчевої» влади, визначаючи логіку політичного мейнстриму, тільки не мав свого представництва на державному рівні. Що ж, Україна стала справжньою європейською державою ‒ тепер ми також маємо своїх фашистів у парламенті.

Фото: Макс Левин

Після Помаранчевої революції політичний спектр України характеризувався насамперед протистоянням кольорів, а не ідеологій. Протест 2004 року був підйомом стихійного соціального руху, а не артикульованою політичною програмою. В плані ідеологічного позиціонування «помаранчевий» період був політичним болотом. Перелом настав із приходом Віктора Януковича на посаду президента України, і полягав він не стільки у зміні особи керівника держави чи правлячої партії, скільки у переформатуванні базового антагонізму, що визначав політичне поле. Коли при владі опинилася олігархічно-кланова права слов’янофільська партія, щоб нормалізувати себе надалі в очах соціуму, вона потребувала в якості справжньої опозиції не «помаранчевих», які продовжували зберігати старий порядок денний, а когось, із ким можливе реальне політичне протистояння.

Саме цим структурно і зумовлене місце ВО «Свобода» в ідеологічному просторі України. Відбувся процес, який можна назвати негативною легітимацією: лише маючи як опозицію неофашистів, ультраконсервативна неоліберальна партія може виглядати на їхньому тлі «нормальною», «центристською». «Помаранчево-блакитний» дуалізм змінився олігархічно-фашистським. 30% голосів, які Партія регіонів здобула на цих виборах, яскраво про це свідчать. Ці 30% є не меншою заслугою «Свободи», ніж її власні 10%, яким вона в свою чергу має завдячувати Партії регіонів. Коли політологи та журналісти за звичним шаблоном сумують голоси, з одного боку, «регіоналів» та «комуністів», а з іншого ‒ Об’єднаної опозиції «Батьківщина», «Удару» та «Свободи», вони упускають ключову амальгаму Партії регіонів та «Свободи», вирішальну для формування теперішнього політичного контексту. Очевидно, на президентських виборах 2015 року між Януковичем і Тягнибоком розігруватиметься та ж карта, що й у 1999-му між Кучмою та Симоненком чи, точніше, у 2002-му між Шираком та Ле Пеном у Франції, ‒ «менше зло» проти фашистського опудала.

Что касается партии "Свобода", то по каким-то вопросам никакого сотрудничества не будет, это совершенно понятно. А по каким-то вопросам, я считаю, экономическим и социальным вопросам, мы можем находить общий украинский интерес— Сергей Тигипко

І справді ‒ якби «Свободи» не існувало, її довелося б вигадати. Потрібно чітко усвідомити джерела та причини відносного успіху правого радикалізму, зрозуміти політичну суть соціально лівого націоналістичного популізму. Сьогодні ультраправа ідеологія презентує себе як альтернативу до наявного владного порядку. Вона поєднує політику ненависті до абстрактно окресленого зла («лже-еліта», «окупаційна влада», «жидо-москальська змова») із нетерпимістю до конкретних і легко придатних для атак меншин (мігранти, гомосексуали), доповнюючи цей мікс соціальною риторикою. Така «альтернативність», звісно, не є противником теперішнього домінуючого порядку ‒ якраз навпаки, вона живиться соціальними несправедливостями, породженими цим порядком. Ультраправий популізм є імітацією дій у напрямку суспільних трансформацій, що підкуповує своєю «конкретністю» та «радикальністю».

Ультраправа ідеологія служить легітимацією для нинішньої владної гегемонії в умовах економічної кризи. Правий радикалізм ‒ це сучасний феномен, який особливо активізувався у 1990-2000-х роках, він викликаний антагонізмами теперішньої політичної системи, скільки б самі його прихильники не шукали своїх коренів у минулому, зокрема, в ідентичності «Голодомор ‒ Бандера ‒ ОУН-УПА». Зростання ультраправих настроїв свідчить про атомізованість сучасних індивідів, апатичну зневіру та відсутність перспектив. Це навіть не стільки ультраправі набирають політичні бали, скільки ті, хто мав би з ними боротися, не працюють активно на відповідних фронтах, пропонуючи альтернативні політичні проекти.

Присутність «Свободи» у новому парламенті ‒ це ціна за провал «помаранчевої» влади та сконденсований підсумок політики Партії регіонів. Нереалізований революційний шанс соціальних змін результував у посилення неонацистів, які сьогодні все вище піднімають голову. «Помаранчева» політика, маючи на початку потужну суспільну підтримку, володіла потенціалом, щоб в ідеологічному сенсі рожевіти, рухатися в напрямку перетворення України на соціальну державу, але ця можливість була втрачена, і вона почала коричневіти. Саме «Свобода» окупувала політичний простір, що залишився вакантним після відходу з авансцени Віктора Ющенка, який своєю політикою пам’яті проклав їй дорогу, пропагуючи ОУН-УПА чи присвоюючи Бандері звання Героя України. Недарма Соціал-націоналістична партія України провела свій ребрендинг саме у 2004 році. Готуючись до політичних змін, вона набула більш респектабельного вигляду, ‒ змінила назву на ВО «Свобода», а своїм символом замість відверто неонацистського «вовчого гака» обрала зображення правої долоні із трьома піднятими пальцями.

Можна втішати себе тим, що ті 10% виборців, які проголосували за «Свободу», це протестний електорат, який не поділяє їхню ідеологію, сподіваючись, що перебування у Верховній раді реконтекстуалізує радикальних націоналістів. Можливо, і не всі виборці поділяють ідеологію «Свободи», зате ця ідеологія їх поділяє, і, як твердить її передвиборче гасло, «рука не здригнеться». В цьому й полягає пастка фашизму ‒ можна до певного часу вважати його приреченим на маргінес заручником влади, аж поки інші політичні актори самі не стають його заручниками, але усвідомлення цього приходить, коли вже пізно. Найбільша проблема навіть не стільки в самому існуванні партії «Свобода» (наявність ультраправих популістів ‒ це типова загальноєвропейська ситуація), скільки в тому, що вона не зустрічає публічного політичного спротиву саме як неофашистська, що її просто мовчки толерують.

Существует реальная опасность для терпимости и сосуществования в Европе

Насправді існування «Свободи» та її електоральний результат маскує певну ідеологічну пустку, приховує порожнє місце своєї політичної протилежності. Саме відсутність сильного лівого колективного суб’єкта в сучасному ідеологічному полі створює умови для ультраправого паразитизму. Всупереч своїй назві, вже традиційно облюбованій фашистами усіх мастей, «Свобода» існує саме тому, що існує політична несвобода, що в теперішньому політичному ландшафті України відсутній будь-який емансипативний вимір, ‒ це несвідоме розуміння того, що ми знаходимося в глухому куті, у подвійній пастці між неолібералізмом та ультранаціоналізмом. «Свобода» ‒ це симптом провалу політики, провалу соціальної спільноти, провалу демократії. Це і є справжнє українське колективне непристойне.

Єдина хороша новина на сьогодні ‒ що ми вже опинилися максимально справа, правіше тільки пряме расистське насильство, хоча до нього і так час від часу вдаються «свободівські» бойовики. Єдиний вільний політичний простір, який залишається на майбутнє, ‒ це ліберальний та лівий: за період незалежності в Україні не існувало справді лівої чи хоча б ліберальної політичної сили. Тому головне завдання сьогодні ‒ це закладати підвалини для їхнього розвитку, усіма можливими політичними, інтелектуальними, художніми засобами створювати міцний фундамент для реалізації справжньої альтернативи дикунському капітало-фашизоїдному status quo. Саме це може чинити спротив двом бичам сучасного суспільства ‒ комерціалізації публічної сфери і моралізації та криміналізації соціальних проблем, які, власне, й утворюють політичний гумус для ультраправої ідеології. Це чи не найактуальніша мета в часи наступу праворадикальної реакції. Потрібно втілити у життя те, що ми й так знаємо: свобода ‒ це не партія, свобода ‒ це мистецтво.

Тэги: ВО "Свобода", националисты, парламентские выборы, идеология
Печать
Читайте в разделе
Выбор читателей
В.о. директора департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції призначено 23-річну Анну Калинчук. Ваша реакція з цього приводу?